17 березня 2024 року мешканці Помічної відзначають 80-ту річницю визволення міста від німецько-фашистських загарбників.
Історична довідка
Помічна у роки Другої світової війни(1939-1945)
Помічна напередодні окупації
Уже в кінці 30-х на початку 40-х років уся Європа, весь світ, тривожно затамувавши подих, спостерігали, як у Німеччині піднімає голову фашизм. Загроза гітлерівської окупації стала реальною і для нашого міста, як і для всього радянського народу.
Політвідділ залізниці, місцева влада спрямувала роботу на підготовку населення до відсічі ворогу в разі, якщо буде розв’язана війна. У місті були сформовані підрозділи ОСОВІАХІМу (голова Даниленко Ф.Ф.), загони сандружини, товариства Червоного Хреста (голова Фруль О.Д.). Проводилися тренування, шліфувалися навички бойової майстерності, фізичної підготовки, організовувалися змагання, здача нормативів комплексу ГСО дорослими мешканцями міста, навіть домогосподарками.
22 червня 1941 року залізничники Помічної, дізнавшись про віроломний напад фашистських загарбників на Радянський Союз, поклялися на мітингах до останньої краплини крові захищати рідну Вітчизну. До військкомату надійшло сотні заяв трудящих із проханням відправити їх на фронт. Партком вузла почав перебудовувати свою роботу на воєнний лад. Було створено штаб оборони, який очолив В.С.Гуртовий. Залізничники надавали діяльну допомогу фронтові.
 |
Яків Кіндратович Грицай |
А фронт наближався з блискавичною швидкістю. Уже через місяць і шість днів після початку війни фашисти ступили на територію Кіровоградщини.
Перший тяжкий бій на Кіровоградській землі відбувся на Синюсі в районі Новоархангельська 28 липня, де переважаючим силам ворога чинив опір знекровлений у тяжких оборонних боях 23-й Червонопрапорний прикордонний загін, комісаром якого був Яків Кіндратович Грицай.
Це була особливо мужня людина з десятирічним досвідом прикордонної роботи.
Народився Яків Кіндратович у 1907 році в Катеринославській губернії. У 1929 році став воїном-прикордонником. У 1939 році закінчив військово-політичну академію ім. В.І.Леніна. Тимчасово виконував обов’язки начальника 23-го прикордонного загону.
А потім війна.
10 днів і ночей захищали кордон бійці загону. Кожна з 16-ти його застав перетворилася у фортецю.
... Тяжкий відступ з боями. У надзвичайно складних умовах прикордонники все ж завдавали чимало клопоту фашистам. Так у районі міста Умані вони нанесли ворогові чималих утрат, затримавши на певний час просування гітлерівських військ уперед. І ось бій на Синюсі. В одній із навальних атак червоноармійців був смертельно поранений комісар Я.К.Грицай. Його вдалося винести з поля бою. А прикордонники відплатили за комісара, розбивши добірний загін фашистів. Це про їх подвиги згодом будуть складені поетичні рядки:
Нам не забути тих світанків,
Як, з комісаром начолі,
Бійці кидалися під танки
За славу рідної землі.
... Штабна машина. У ній постелена солома, на соломі – плащ-палатка, а на палатці – ще живий, смертельно блідий і стікаючий кров’ю комісар. Часом його губи приходили в рух і чулося одне: «Вогонь! Вогонь!»
Водій автомашини гнав її, не зважаючи на гарматний обстріл, подалі від пекла бою через Тишківку, Липняжку, Добровеличківку, Піщаний Брід...
Коротка зупинка біля піщанобрідської лікарні. І знову в дорогу...
Недалеко від Помічної життя комісара обірвалося. Прикордонники у важкій бойовій обстановці похоронили побратима з військовими почестями на окраїні невеличкого кладовища (нині сквер Слави, вул. Потьомкіна).
У цей час, 29 липня, пішов рясний дощ. «Здавалося, - пригадує підполковник у відставці О.В.Балохонов із Клайпеди, - що то Батьківщина-мати оплакує важку втрату свого сина...»
У 1955 році останки тоді невідомого героя перенесли у братську могилу № 411 (по вул. Леніна, м.Помічна). І тільки у 1975 році на меморіальній плиті пам’ятника з’явилось ім’я комісара.
 |
| Братська могила. м. Помічна |
42 роки не знали рідні, де могила дорогої їм людини. Допомогли слідопити. У грудні 1983 року, коли Помічна урочисто вшанувала пам’ять комісара, прибули на «гірке побачення» з батьком, братом, дідусем і однополчанином дочка Ганна Яківна Смирнова, сестра Поліна Кіндратівна Ющенко, онуки Сергій та Іринка, ветерани-прикордонники. Про це розповідають експонати шкільного музею:
%20%D0%98%D0%B7%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%20142.jpg) |
Берновек В.С., почесний громадянин м. Помічна |
Наприкінці липня 1941 року, з наближенням фронту, залізничники В.С.Берновек, Ф.Г.Уманець та К.О.Михальський під обстрілом фашистських літаків відремонтували зруйновану колію на дільниці Новоукраїнка – Плетений Ташлик і забезпечили вихід 14 поїздів, які зосередилися на станції. Евакуацією устаткування вузла в складних умовах прифронтової смуги вміло керував начальник політвідділу залізниці М.В.Стрєлков.
Скупі рядки документів розповідають, як самовіддано працювали залізничники, щоб фашистам не залишилося нічого із цінного майна, продуктів, обладнання. Останні вагони виводили під бомбами, які скидали на голови людей фашистські літаки, під мінометним обстрілом фашистської батареї (німці були уже близько, на околиці міста, міни рвалися біля вантажної рампи, а за станцією видно було сірі фігури гітлерівців).
 |
Стрєлков М.В., нач. політвідділу залізниці |
Коли був виведений останній ешелон з тракторами, що відправлявся на схід, М.В.Стрєлков, знесилений напруженням останніх днів, у знемозі опустився на рейку і знепритомнів. Товариші помітили його, непритомного, що лежав під дощем, допомогли прийти до тями, перенесли у вагон, дали суху одежу, напоїли чаєм. М.В.Стрєлков разом з останніми залізничниками, що забезпечували евакуацію вантажу, покинули вже зайняте фашистами місто на потязі, що віз боєприпаси на вогневі позиції. Завдання було виконано: все вивезено, ворогу поживитися нічим.
При залізничному відділенні міліції з перших днів діяв винищувальний батальйон із 44-х бійців, до якого входили робітники, вчителі та учні старших класів Помічнянської залізничної школи №19. Командував батальйоном військовий керівник і викладач історії Іван Потапович Феденко. Георгій Йосипович Пашковський (учитель) був політруком. Серед бійців були майбутні директори помічнянських шкіл Іван Йосипович Надводнюк та Іва Арсентійович Звершановський. Озброєні були гвинтівками, наганами. Жили в казармі, що знаходилася поряд із сучасною будівлею залізничної міліції. Завданням батальйону було виявляти гітлерівську агентуру: шпигунів, диверсантів, провокаторів, що розповсюджували брехливі чутки, в яких вихваляли Гітлера. З цією метою виділялися спеціальні патрулі, які вдень і вночі вартували на вокзалі, в районі залізничного парку. Вночі, зокрема, контролювали вулиці селища, затримуючи підозрілих осіб і перевіряючи світломаскування. В обов’язки батальйону входило також вогнем відганяти літаки-розвідники, які дуже часто з’являлися над Помічною. Це завдання для бійців було надзвичайно виснажливим, так як тривога оголошувалася майже щогодини і бійці були позбавлені можливості нормально відпочивати вночі.
Станція була переповнена евакуйованими. І тому фашистській агентурі було легко розчинитися в такій масі народу. Але бійці чітко виконували свої обов’язки, проявляли пильність. За півтора місяці служби було затримано 86 чоловік, які, як стало відомо, виявилися ворожими агентами або дезертирами.
4 серпня близько восьмої години ранку фашисти відкрили мінометний вогонь по Помічній. Одна з мін влучила в цистерну з нафтою. Почалася пожежа. Мінометний обстріл не припинявся. Станцію покидали останні вагони з вантажем. Начальник політвідділу М.В.Стрєлков дав розпорядження залишити Помічну всім, хто може сподіватися репресій зі сторони фашистів.
Залізничники, серед них і члени батальйону, відходили невеличкими групами. Рухались у напрямку станції Долинська. Бійці особисту зброю здавали по дорозі в місцевих відділеннях міліції. Так батальйон припинив своє існування. Більшість вступило в Червону Армію, воювали з фашистами на різних фронтах. Командир батальйону Іван Потапович Феденко, за свідченням рідних, потрапив в оточення і був замучений фашистами в Полтаві. Політрук Пашковський Георгій Йосипович проживав у Помічній, працював учителем, завучем в СШ №2. Стрєлков М.В., начальник політвідділу, працював другим секретарем Знам’янського міськкому партії.
Окупація Помічної тривала з 3 серпня 1941 року по 17 березня 1944 року.
Роки окупації. Рух опору
Фактично з перших днів окупації в Помічній розпочав діяти рух опору. Щодо чисельності підпільників дати однозначну відповідь дуже важко. Адже дані організації були суворо законспіровані і офіційних джерел обмаль, до того ж очевидців періоду окупації майже не залишилося серед живих. А тому вивчення даного питання є дуже складним.
Офіційно визнано, що в період з 1941 по 1944 роки на території міста діяло дві досить чисельні підпільно-диверсійні групи загальною чисельністю до 80-ти чоловік. Керівниками груп були Василь Вовченко та Іван Гаджієнко.
Групи знали про існування одна одної, але діяли окремо, для того, щоб в разі провалу однієї групи це не призвело до ліквідації всієї підпільної мережі. Практикувався і так званий індивідуальний супротив. Яскравим виявом якого є діяльність Л. Односума, про життя і боротьбу цього відважного патріота ми дізналися зі слів його дружини Односум Марії Федорівни.
 |
| Гаджієнко Іван |
«Леонід працював на залізниці кондуктором. Його посада, постійне перебування на різних станціях, поїздка за поїздкою (а він супроводжував ешелони, сидів в останньому вагоні, відповідав за безпеку руху, справність вагонів) давала йому можливість бути в курсі всіх справ на залізниці. Леонід добре знав, які вантажі провозять, види зброї, хто і куди повинен доставити вантаж. Він був хлопцем компанійським, швидко і легко знаходив спільну мову з людьми і навіть товаришував з німцями та румунами. Приспавши пильність охоронців, Леонід почав діяти: красти зброю, продукти харчування, щоб потім переправляти їх до партизанського загону. Мило, німецькі чоботи були дуже потрібні народним месникам. Ящики з набоями, деяку зброю закопував дома під вишнею. Коли випала поїздка в напрямі Знам’янки чоловік вирішив і сам втекти до партизанів, але сісти на потяг не вдалося, його затримали. Після допитів німці відправили чоловіка в табір під Первомайськ щез декількома підпільниками. Ми декілька разів відвідували чоловіка, бачили як страждали в’язні, але нічим допомогти не змогли. Напередодні визволення майже всі в’язні були розстріляні, серед загиблих був і мій Леонід» - так розповіла Марія Федорівна про свого чоловіка.
Але це був не одиничний випадок, хоча більшість з них забуто на вічно. Звичайно окрім підпільників була велика кількість людей які співчували борцям з окупантами, надавали найрізноманітнішу, допомогу, не менше ніж партизани ризикуючи своїм життя і життям своїх рідних. Адже ні для кого не буде секретом, що в часи окупації діяла кругова порука, всі відповідали за одного. Це сприяло наявності значної кількості нацистських посіпак і донощиків, але на щастя вони були в меншості.
Основними формами діяльності Помічнянського підпілля було розповсюдження листівок, які підпільники отримували від партизанів. І хоч вони розповсюджувалися в мізерній кількості, моральний ефект від їх закликів переоцінити важко. На листівці, розміром трішечки більшому ніж папіросна пачка від «Казбеку» було надруковано:
Ці листівки помічнянським підпільникам передавала Ніна Кубійович, зв’язкова Новоархангельського партизанського загону. Також представники руху опору поширювали серед місцевого населення інформацію радянського інформаційного бюро. Роздруківки повідомлень також надавали партизани. Подібна практика була не дуже зручною, адже інформація була застарілою і дуже часто надходила з затримками. Тому з ініціативи Вовченка підпільники знайшли колишнього члена шкільного гуртка радіотехніки, дістали необхідні деталі і виготовили власний радіоприймач. Переховували його в приміщенні комендатури «Ортскомандатур» (сучасне фотоательє, вул. Перемоги). Двоповерховий будинок на два під’їзди в першому розміщувалася комендатура, в другому перебувала санітарна епідеміологічна станція, саме тут переховували приймач і влаштовували регулярні прослуховування радіопередач. Фельдшер зачиняв на ніч одного з підпільників в приміщенні епідеміологічної станції і патріот користуючись навушниками конспектував отриману інформацію вже на ранок відомості з швидкістю світла розліталася між всіма мешканцями міста. Окупанти вже не могли приховувати свої невдачі на фронті і поразки в міжнародній політиці. Бойовий дух в середовищі руху опору посилювався з кожним днем.
 |
Малиновський М.П., Скоробрюх С.Л., слюсарі Вагонного депо, повішані на Базарній площі за безпідставним звинуваченням. 1943 рік |
Для підпільної роботи потрібні були суттєві фінансові ресурси. Як такого зв’язку з штабом партизанського руху не було, а тому потрібно було шукати вихід самостійно. І тут Гаджієнко знайшов можливість отримати бажані гроші. Іван Васильович працював перекладачем в локомотивному депо і знав багатьох машиністів. Йому було відомо про випадки контрабанди якою займалася значна кількість залізничників. Вони в румунській зоні окупації, в якій часто опинялися в зв’язку з виробничою необхідністю, купували деякі товари, зокрема мило, цигарки та інше за нижчими цінами і в Помічній, де була вже німецька зона окупації, продавали по підвищеній ціні. Гаджієнко, як представник нової влади, поставив контрабанду під контроль і забирав 50% прибутку. Ці гроші йшли на потреби підпільників: допомогу в’язням і полоненим які працювали на залізниці, підкуп поліцаїв і деяких, не чистих на руку, представників окупаційної влади.
Про діяльність помічнянських під-пільників, досить скоро стало відомо командирам найближчих партизанських загонів, які діяли в районі Ново-архангельська, Знам’янки, Смілої, та інших. Зокрема загін імені Пожарського навіть вислав зв’язкову для налагодження контактів і активізації співпраці з помічнянськими патріотами.
Партизанам катастрофічно не вистачало вибухівки, яку можна було б роздобути на будівництві залізничної колії, яка набула неабияких масштабів в нашому місті та околицях. Саме це завдання і отримав Вовченко під час своєї першої зустрічі з товаришем Лесею. Доручення було надзвичайно складним, адже агенти руху опору не мали доступу до вибухівки, проте вихід було знайдено. В той час йшло будівництво вузькоколійки, яка мала з’єднати Умань і Долинську. На будівництві широко використовували толові шашки, якраз вони й цікавили партизан. Вовченко зміг налагодити контакт з польськими робітниками, які й проводили вибухові роботи. Майстер зміни Янек Собеський погодився допомогти. Цей чоловік, неабиякої фізичної сили і ще більшої честі походив з родини польського селянина, його молодший брат загинув в 1939 році і Янек плекав надію хоч якось помститись ненависним фашистам і зробити посильний внесок, в загальну справу визволення і його Батьківщини. Собеський, навмисно зменшуючи кількість толу в шашках, під час вибуху накопичував необхідну кількість вибухівки і передавав її Вовченку, а він, в свою чергу, через знайомих машиністів, переправляв вибухівку в Смілу, на конспіративну квартиру. Толові шашки складали в шарманки (спеціальні сумки в яких машиністи возили обіди) і накривали милом. Якщо затримає патруль, можна пояснити, що привіз родичам контрабандне мило. Ліні постачання вибухівки була налагоджена чітко і працювала без збоїв, як годинник.
Звичайно така активність підпільників не могла бути непоміченою німецькою службою безпеки (гестапо), яка діяла в нашому місті. За найменшою підозрою, фашистські кати хапали підпільників і зачиняли їх в підземеллі, яке було переобладнано під в’язницю. Камери були дуже холодні, на бетонній підлозі холодна вода, високий рівень вологості, постійні побої та катування, були для місцевих патріотів справжнім пеклом і багато хто через це пекло пройшов. Але патріоти не залишали своїх товаришів і в найскрутніші моменти їхнього життя.
Одного разу після чергової доставки вибухівки до станції Сміла Валентин Мурзаєв зіскочив з підніжки паровоза збирався йти до дому. Але його зупинили гестапівці. Напевно за чиїмось доносом він і Гаджієнко були заарештовані по підозрі в співпраці з партизанами. Від поведінки хлопців, їхньої, мужності і витримки залежало майбутнє всієї підпільної організації, життя десятків людей. Звичайно героїчна смерть, заслуговує на повагу, але значно важче витримати допити і довести свою невинуватість. Зробити це можна було лише за умови стовідсоткової відповідності свідчень Гаджієнка і Мурзаєва. Щоб їм допомогти підпільники, незважаючи на солідну охорону змогли пробити в мурі підземелля невеличкий отвір, через який передавали товаришам воду і трішечки продуктів, узгоджували їхні свідчення, інформували про хід слідства. І німці, після двотижневого ув’язнення, так нічого й не добилися від хлопців, змушені були їх відпустити.
Підпільники, користуючись доступом до залізниці, знаючи коли і який вантаж проходитиме через станцію Помічна, не минали нагоди провести диверсію. Одним з найяскравіших випадків був так званий «удар по Люфтваффе». Михайло Савощик та Віктор Благода, таємно проникли в ешелон який віз авіаційні двигуни. Хлопці нанесли їм пошкодження несумісні з експлуатацією. Така активна позиція підпілля примусила до суттєвих контр заходів з боку окупантів. За багатьма хлопцями було встановлено не гласне спостереження, як на роботі, так і в побуті, гестапо завело на них особові справи, назрівали масові арешти. Під підозрою був і Янек Собеський, який передавав підпільникам вибухівку. Керівники прийняли рішення рятуватися в партизанському загоні. За час окупації з Помічної в партизанський загін імені Пожарського було переправлено близько шістдесяти осіб. Всі мали власну зброю та боєприпаси. Вони продовжили боротьбу з ворогом вже іншими методами. Звичайно врятувати всіх не вдалося.
 |
| Алік Синицький |
«Леонід Односум, Алік Сініцький, Ваня і Надя Рудяки за підозрою в співпраці з партизанами були схоплені окупантами і перевезені до концтабору в місто Первомайськ. Підпільники, незважаючи на всі спроби не змогли визволити товаришів. Умови життя в’язнів були просто не стерпними. Табір був досить великий, за огорожею з колючого дроту, перебували маси людей, їх було так багато, що більшість стояли. На вишках солдати з гвинтівками та кулеметами. Людей майже не годували, полонені їли сніг, сиру брукву, яку охорона кидала через огорожу. В лахмітті, в колодках, зморені, із запалими очима і стражденними обличчями, побиті й поранені. Ці люди викликали такий жаль, що ми світу білого не бачили, все плакали та плакали.
Десять днів в’язні копали ями, довгі і глибокі траншеї, там їх і розстріляли. Людей стратили багато, дехто був поранений, але живий, та на це ніхто не звертав увагу. Всіх скидали в яму й загортали спеціальною технікою. На місці розстрілів німці поставили охорону, щоб ніхто не наближався.
Три дні і три ночі земля ворушилася, але підійти туди було не можливо. Там загинули і наші помічнянці» - розповіла нам дружина Леоніда, Односум Марія Федорівна, яка була очевидцем цих трагічних подій.
 |
| Надя Рудяк і Ваня Рудяк |
У березні 1944 року наше місто було визволене бійцями Червоної армії. Багато підпільників пішли до лав Радянської армії. Дехто після навчання в спеціальних школах для диверсантів, були закинуті знову в тил ворога і продовжили підпільну роботу. Серед них був і Іван Васильович Гаджієнко. Але ніхто не ховався по підвалах чи горищах. В скрутні часи для держави всі свідомі мешканці нашого міста, як один піднялись на боротьбу з ворогом, вони сміливо дивилися смерті в очі і заслужили, щоб про них пам’ятали і ними захоплювались.
Історія партизанського і підпільного руху навіть сьогодні має безліч білих плям. Про багатьох забули, декого не визнали підпільниками, тому наш з вами святий обов’язок згадати те, що забувається, дізнатись про те, що вважається невідомим, виправити допущені помилки.
Пам’ятайте, це - наша історія, а ці люди боролися і вмирали заради нашого майбутнього. Їх не гнали в бій бід дулом автомата, їм не забороняли відступати загони НКВС. Ними рухав свідомий патріотичний порив і любов до своєї Батьківщини. Вони померли для того щоб ми жили. І ми повинні бути достойними нащадками таких величних пращурів.
Визволення Помічної
Чорна ніч фашистської окупації Помічної тривала довгих 27 місяців і 14 днів. Грабунки, розстріли, тяжка праця на нових господарів, відправлення молоді в Німеччину на каторжні роботи, боротьба…
І ось 17 березня 1944 року на помічнянську землю прийшла довгождана перемога: місто залізничників було повністю звільнено від німецько–фашистських загарбників.
А через день у газеті «Красная звезда» був опублікований Наказ Верховного Головнокомандувача Маршалу Радянського Союзу Конєва, у якому, зокрема, говорилось (мова оригіналу):
«Войска 2-го Украинского фронта, продолжая наступление, вчера, 17 марта, штурмом овладели городом и крупной железнодорожной станцией Ново-Украинка, городом и важным железнодорожным узлом Помошная, превращенными немцами в сильные опорные пункты своей обороны… і далі…
…Сегодня, 18 марта, в 20 часов столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам 2-го Украинского фронта, овладевшим городами Ново-Украинка и Помошная, - двенадцатью артиллерийскими залпами из ста двадцати четырех орудий…»
Місто Новоукраїнка і залізничний вузол Помічна дійсно мали в той час для гітлерівського командування важливе стратегічне значення, так як це була єдина залізнична магістраль у цьому напрямку, яка дозволяла ворогу перекидати резерви з півдня і постачати свої війська необхідними запасами і бойовою технікою. Ось чому фашисти робили все можливе, щоб утримати в руках ці досить укріплені вузли оборони.
Бойові дії на Новоукраїнському напрямі вели 5-а і 7-а гвардійські армії суміжними флангами. Безпосередньо на Новоукраїнку і Помічну наступав 27-й корпус 7-ї армії генерала Шумилова у складі 50-ї, 36-ї та 409-ї дивізій.
«Не дивлячись на весняне бездоріжжя, розпуття, багнюку і дощі, що розмили всі дороги, - згадує голова ради ветеранів 36-ї гвардійської дивізії О.Попов, - бійці, як «залізний потік», безупинно рухалися на захід, змітаючи на своєму шляху всі фашистські перепони. Хоча в цьому наступальному пориві іноді змішувалися бойові порядки підрозділів, частин, а іноді і з’єднань, ніхто не питав, із якого ти полку чи дивізії. Усі знали, що у кожного в цей час єдине прагнення: швидше на захід! Уперед до державного кордону!
…Кожну балочку, кожен рівчачок доводилося долати з неймовірними труднощами; іноді здавалося, що немає вже більше сил рухатися по цій «чорній сметані», як влучно охрестили весняну кіровоградську землю солдати. Але варто було ворогу відкрити вогонь, як усі гвардійці, скинувши з плечей утому і зібравши всю волю в кулак, блискавично перетворювались у грізну бойову силу і, припавши до своїх кулеметів, мінометів, гармат, негайно відкривали вогонь і кидалися на ворога в атаку».
Щоб утримати у своїх руках міста, ворогу слід було добре укріпитися на підступах до них.
Підступи до Новоукраїнки та Помічної обороняла танкова дивізія СС «Велика Німеччина», а з 14 березня її змінила 320 піхотна дивізія. Дев’ять раз протягом дня 16 березня гвардійці кидалися в атаку і дев’ять раз натикалися на шалений опір фашистів. Ворог намагався відкинути полки назад. І все ж до кінця дня бійці повністю звільнили Новоукраїнку. Кидаючи поранених, бойову техніку гітлерівці тікали в напрямку Помічної. Як згадують очевидці, дорога від Новоукраїнки до Помічної була забита машинами та бойовою технікою фашистів. Гвардійці не давали ворогу опам’ятатися. Короткою, але досить упертою і жорстокою була сутичка з ворогом за депо. Німці, що засіли в його кам’яних розбитих будівлях, били по наших бійцях із кулеметів та мінометів, намагаючись втягнути гвардійців у затяжні бої. Але воїни-сталінградці, володіючи багатим досвідом ведення вуличних боїв, зуміли швидко розправитися з ворогом. Діючи сміливо, блискавично, гвардійці швидко блокували вогнища опору, оточили і знищили фашистських вояк.
 |
| Зуділов І.І. |
На світанку 17 березня 1944 року Помічна була повністю звільнена від окупантів.Першими на станцію увірвалися підрозділи 108 полку підполковника Зуділова І.І. Він, зокрема, згадує: «При взятті Помічної мій командно-спостережний пункт знаходився трьохстах метрах від станції безпосередньо біля залізничного полотна… Коли міняв свій КСП, навіть не зупинився на станції, а вимагав швидко вийти до водяного рубежу – Південний Буг…»
У боях за Помічну відзначилися мінометники роти старшого лейтенанта Щабаєва, зокрема Чабанов І.М., полкові розвідники під командуванням лейтенанта Котова, бійці - полкових батарей 120-ти міліметрових мінометів та 76-ти міліметрових гармат, якими командували Сівілкін і Шевченко. У рукопашному бою – сержанти Зав’ялов і Федоров, старшина Бушин та ін. Про це йдеться у бойових зведеннях та спогадах.
У боях з фашистами за визволення Помічної загинули смертю хоробрих один офіцер і 17 бійців Червоної Армії. Всі вони поховані в братській могилі у центрі міста.
На станції Помічна були захоплені багатющі трофеї: ешелони з бойовою технікою і озброєнням, автомашини, гармати, міномети, військові склади. На той час на коліях накопичились 600 завантажених під зав’язку вагонів з продовольством і награбованим добром. Гітлерівці готували їх до відправлення в Німеччину. Але не встигли. Десь на західному напрямку підпільники зруйнували залізничну колію, а наші війська наступали так блискавично і вдарили з такою силою, що фашистам було вже не до вагонів. Ветерани-визволителі згадують, що Помічна їм запам’яталася саме цими сотнями вагонів із німецькими трофеями. Такого «багатства» напівголодні солдати не бачили ні до, ні після Помічної.
За матеріалами пошукових досліджень учителя-краєзнавця Колісниченка С.В.;
учительки української мови та літератури
Помічнянської ЗШ №3 Злачевської Н.Ф.
%20%D0%98%D0%B7%D0%BE%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5%20142.jpg)
