Казка про бібліотеку

Як Промінчик книжечкам допомагав

(Казочка для наймолодших)

    Настав чудовий літній вечір. Сонечко вже втомилося за цілий день і тихенько сховалося за обрій. Лише один Промінчик  - веселий і непосидючий, вирішив заскочити у маленьку, гарненьку хатинку, що стояла на краю невеличкого містечка. Ця хатинка мала якийсь незвичайний вигляд і була схожа на пряниковий будиночок з чудернацькими віконечками і дахом, що нагадував грибний капелюшок. Іноді у хатинку навідувалися люди. Це були і діти, і дорослі. Промінчик помітив, що кожен, хто заходив до хатинки, виходив з неї, тримаючи в руках якийсь пакуночок.

    Коли ж він зазирнув у віконечко, то побачив кімнатку, у якій було багато поличок. Ось на них і стояли ці чотирикутні пакуночки – великі й малі, тоненькі й товсті, кольорові й безбарвні. «Що це може бути? - подумав Промінчик. – Схоже на коробки з цукерками чи іграшками. Але навіщо іграшки дорослим? Незрозуміло! Треба якось навідатись усередину і роздивитися, що там і як».

І ось, нарешті, цей день настав, точніше - вечір, і Промінчик, залишивши своїх жовтогарячих братиків, тихенько через віконечко пробрався у хатинку. У ній було тихо-тихо і чимось пахло, таким знайомим і приємним. Промінчик заскочив на одну з поличок і, легенько присвітивши, почав уважно придивлятися до «пакуночків». Яким же було його здивування, коли він упізнав ці «пакуночки».

 -Так  це ж бібліотека. Як багато тут     книг! – радісно вигукнув Промінчик. - Мені про них розповідало Сонечко. У книжечках багато цікавих історій і казок. А я дуже люблю читати і слухати казки!

-     Це дуже добре, що хоч хтось любить читати, – раптом почувся тихенький голосочок. – Зараз більше з комп’ютерами й телефонами всі дружать. А про нас стали забувати.

- Ой, хто це говорить? - злякався Промінчик. Він почав роздивлятися навколо.

-       Та не крути так головою. Це я, Книжка, із тобою розмовляю.

Аж тепер Промінчик побачив, що полички начебто змінилися, посвітлішали, а книжечки, що стояли на них, почали рухатися і прислухатися до розмови. Їм також було цікаво, чому до бібліотеки завітав Промінчик. Багато книжечок уже давно його знали. Ну як знали, просто бачили через віконце. Але ніхто з них не думав, що він захоче прийти до них у гості.

- Ми вітаємо тебе, Промінчику! Ми завжди дуже раді гостям. Але, на жаль, останнім часом їх приходить все менше і менше. А сьогодні до бібліотеки завітав тільки ти, - майже в один голос промовили книжки. А потім почалося:

-          Ти знаєш, мене давно ніхто не читав!

-          І мене давно не відвідували!

-          Мабуть я стала нецікавою!

-          Що нам робити? Як далі жити?!

-          Я так хочу дарувати свої історії читачам. Вони такі цікаві

Книжечки одна поперед одної почали скаржитися на свою сумну долю, розповідаючи історії про те, як не люблять читати сучасні діти, як прикро їм самотньо стояти на поличках і припадати пилом, як мріють вони потрапити до рук читачів…

Промінчик уважно слухав і співчував книжкам. Він не міг собі навіть уявити, що книги можуть бути такими сумними і що у них також бувають проблеми.  Промінчик ще раз пройшовся світлячком по полицях, і раптом у його голову прийшла чудова ідея, як допомогти книжечкам.

-          Усе, тихо! Годі нарікати на долю! Я знаю, як зарадити вашій біді. Але треба ще трішки почекати, – так сказав книжкам Промінчик і вискочив у вікно.

У кімнаті стало темно. Настала ніч.

-    Ну ось, поскаржилися, що й цей утік, - подала голос найбільша книга у бібліотеці. Це був величезний Довідник. Він мав аж 2000 сторінок і був такий розумний, що аж страшно. Усі книжечки дослухалися до його порад, бо він дійсно був мудрий і знав відповіді майже на всі питання.

-   А хіба ми скаржилися? Та це ми так… про своє життя-буття погомоніли… І взагалі, Промінчик обіцяв допомогти нам… А я йому вірю, – промовила Збірка Казок.

А тим часом Промінчик повернувся додому. У його світлій голівці визрів план, як привернути увагу дітей до бібліотеки. Але для цього потрібно було дочекатися ранку. І, окрилений чудовою ідеєю, Промінчик солодко заснув. Він так міцно спав, що навіть не почув, як прокинулося Сонечко, як почало збирати свої промінці.

Промінець прокинувся останнім, але швидко вмився вранішньою росою, засяяв і разом зі своїми братиками, такими ж промінчиками, злетів у небо, щоб з висоти обігрівати землю і маленьке містечко.

Раптом, на одній із галявин, він побачив гурт дітей. Це були однокласники – Артемко, Стасик, Дениско і Полінка. Уроки вже закінчилися і вони вирішили погратися на майданчику. Спочатку діти бігали, стрибали, а потім сіли на травичку. Хлопці повитягували з кишень мобільні телефони і почали грати в ігри. А  Полінка дістала із портфелика книжечку і почала читати. Але на неї ніхто не звернув уваги.

Промінчик уважно стежив за дітьми і подумав, що це зовсім неправильно, коли діти, граючись на чистому повітрі, забувають про каруселі, гірки, пісочниці, гралки-доганялки й починають «п’ялитися» у телефони.

- Треба їх провчити, – хитро посміхнувшись, подумав Промінчик. – Зараз ви побачите, що ігровий майданчик – це не місце для ігор у телефоні, - промовив він і почав реалізовувати свій «підступний» план.

Промінчик відірвався від Сонечка і почав весело стрибати з одного телефона на інший: то в одному девайсі засвітить екран, то в іншому. Хлопчики, граючи в ігри, спочатку почали нервувати, потім сперечатися. Ну а як тут можна бути спокійним, коли на екрані лише промінчики скачуть і зовсім нічого не видно. Та ще й очі почали боліти. Одним словом, щось пішло не так.

Хлопці поклали свої телефони у рюкзаки і підійшли до дівчинки. Їм стало цікаво, що ж вона читає.

-          Що читаєш, Полінко? – першим запитав Дениско.

-   Така книжка кольорова, і малюнки гарні. Про що вона? – поцікавився Артемко

-      Я читаю захопливу пригодницьку книгу «П’ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна, - відповіла дівчинка.

-   Це, мабуть, про морські пригоди, – почав розмірковувати Стасик. – Я колись фільм по телевізору дивився, «Капітан Немо» називається.

-      Правильно, фільм є такий, але створений він за твором Жуля Верна «20 тисяч льє під водою», - засміялася Полінка. – А ви читали цю книгу?

-          Ні, - хором відповіли хлопчаки.

-    Мама мені хотіла купити, але книга дорого коштує, - сумно відповів Артемко.

-    А ви хочете прочитати цю книжку безкоштовно? – запитала хлопчиків Полінка.

-          Звичайно хочемо! – відповіли вони. - А як?

-          Я просто знаю дуже чудове місце, де є безліч гарних і цікавих книг, які можна не тільки подивитися, а ще й безкоштовно взяти додому почитати, – відповіла дівчинка. - А зветься це місце…

-   Знаємо, знаємо! Це – бібліотека! – весело закричали хлопчики. – Гайда туди!

І діти стрімголов побігли до бібліотеки. А Промінчик усміхався їм у слід. Він був задоволений собою, адже виконав обіцянку, яку дав книжечкам.

Сьогодні у бібліотеку прийдуть читачі! Сьогодні у бібліотеці буде свято!

 Автор Тетяна Ружанська

30.09.2020